8 років з тілом сестри і дівчата, замкнені батьком на два десятиріччя: що вразило ведучого Андрія Данілевича

— На SWEET.TV є проєкти для розваги й відпочинку, але "Розслідування з Андрієм Данілевичем" порушує дуже непрості теми. Чому для вас і платформи важливо давати місце таким історіям?

— Я переконаний, що справжня роль медіа не обмежується розвагами. Так, люди приходять на платформу відпочити, переключитися, отримати емоції. Але є людські історії, від яких не можна відвертатися, навіть якщо вони болючі, страшні чи незручні. Через війну багато таких трагедій відійшли на другий план, але нікуди не зникли. Навпаки, сьогодні я відчуваю особливо великий суспільний запит на справедливість і можливість бути почутими.

Важливо й те, що true crime — це не просто жанр, який викликає сильні емоції. Це можливість через конкретну історію говорити про значно ширші проблеми: людську байдужість, домашнє насильство, зловживання владою, недосконалість системи правосуддя, ціну мовчання.

Я вдячний SWEET.TV за можливість працювати з таким матеріалом. Мені здається, що сучасна платформа має бути не лише місцем для перегляду контенту, а й простором для важливих суспільних розмов. Адже якісний проєкт не обов'язково має залишати людину в гарному настрої. Іноді його завдання — змусити замислитися, поставити запитання, подивитися на звичні речі інакше. І якщо після перегляду людина починає уважніше ставитися до тих, хто поруч, або не проходить повз чужу біду, значить, наша робота має сенс.

— Чи було у вашій практиці розслідування, після якого ви ще довго не могли оговтатися? Що саме вас настільки вразило?

— Є історії, які неможливо сприймати лише як журналістську роботу. Насамперед це справи, де гинуть і страждають діти.

Мені згадується розслідування загибелі 11-річного Родіона Сафонова у Дніпрі. Ми зустрічалися з його близькими, відтворювали останні години життя хлопчика, намагалися зрозуміти, як звичайна дитяча прогулянка могла завершитися вбивством.

Коли ти слухаєш матір, перед тобою вже не кримінальна справа і не чергова резонансна новина. Перед тобою життя родини, у якій більше ніколи нічого не буде, як раніше.

Або жахлива історія з Одеси, де неповнолітня мати разом зі співмешканцем, щоб приховати смерть дитини, сховали її труп у холодильнику. Як таке стало можливим в нашому суспільстві? Іноді реальність настільки страшна, що в кіно в неї просто не повірили б.

Я батько трьох дітей. І в таких історіях дуже важко повністю відокремити журналіста від батька. Такі історії не закінчуються для мене, коли вимикається камера. Ти можеш повернутися додому, займатися звичайними справами, спілкуватися з близькими, але ще довго подумки повертатися до почутого. З часом я дедалі більше переконуюся: наше завдання — не змагатися в тому, яка історія страшніша, а зрозуміти, що саме призвело до трагедії й через нашу передачу зробити все від нас можливе, щоб такі трагедії більше не повторювалися.

— Чи траплялося, що ви на початку роботи над справою були переконані в одному, а докази повністю перевернули ваше уявлення про те, хто злочинець, а хто жертва?

— У журналістському розслідуванні є одна дуже небезпечна річ — закохатися у власну версію подій. Коли ти заздалегідь вирішив, хто винен, а хто правий, і починаєш шукати лише ті факти, які підтверджують твоє переконання.

Ми намагаємося працювати інакше. Особливо складно це в історіях, де є кілька протилежних версій. Наприклад, у випуску "Зґвалтоване дитинство. Книга спогадів" ми працювали з дуже чутливими звинуваченнями у домаганнях, які стосуються подій багаторічної давнини.

Коли людина розповідає про пережите через багато років, журналіст повинен одночасно робити дві речі: максимально уважно й делікатно ставитися до її свідчень і водночас перевіряти факти, шукати підтвердження, надавати можливість висловитися іншій стороні.

Або, наприклад, ми розслідували вбивство 17-річної Анастасії на Київщині в епізоді "Вбивство у власному ліжку". Дівчину знайшли мертвою. Підозрюваного затримали майже одразу, він зізнався у вбивстві. Здавалося б, усе зрозуміло: є підозрюваний, є зізнання, є версія слідства. Але саме відео цього зізнання викликало в нашої команди перші сумніви щодо повноти картини злочину.

Ми почали відтворювати події тієї ночі, розмовляти з людьми, які могли знати важливі обставини. І що глибше занурювалися в історію, то більше виникало запитань, на які не відповідає основна версія слідства.

Ми не суд і не маємо права виносити вироки. Але іноді в процесі роботи з'являються обставини, які змушують змінити акценти розслідування, відмовитися від початкових припущень або поставити зовсім інші запитання. Найгірше, що ми могли б зробити, — підганяти реальність під заздалегідь написаний сценарій.

— Яка справа виявилася страшнішою за будь-який сценарій детективного фільму? Що в ній було такого, у що найважче повірити?

— Я назву історію, яка, мені здається, справді могла б стати основою голлівудського психологічного трилера. Це "Капсула страху. Мумія". Уявіть: жінка розповідає, що вісім років жила в одній квартирі з тілом своєї померлої сестри. І це не вигаданий сюжет фільму жахів. Це історія Заріни Майєр із Костянтинівки.

У матеріалах нашого розслідування є її розповіді про життя в атмосфері постійного страху, дивну поведінку матері, нічні події, які дитина не могла зрозуміти або пояснити. Коли Заріна вперше звернулася по допомогу, навіть людина з досвідом слідчої роботи не одразу могла повірити, що все це відбувалося насправді.

Або інша історія, яка мене вражає не менше, — "Заручниці батька". Я давно знаю близнючок Інну та Ліну Городищенко – героїнь програми, яких батько майже 20 років тримав під замком у напівзруйнованому будинку, повністю відрізавши їх від суспільства, школи та зовнішнього світу. Для нашого розслідування я поїхав до них на Полтавщину. Ми провели разом час і повернулися до будинку, який майже двадцять років був для них в'язницею.

Мене особливо вразила одна проста річ. Ми говорили про друзів, спілкування, звичайне життя. І з'ясувалося, що в дорослих жінок фактично немає того соціального досвіду, який більшість із нас отримує ще в дитинстві. А ще більше – що майже ніхто із сусідів невеликого села не звернув увагу на фактичне зникнення дівчат.

— Чи бувало, що герой розслідування відмовлявся говорити з вами, намагався приховати правду або поводився зовсім не так, як ви очікували?

— У розслідувальній журналістиці потрібно бути готовим до того, що далеко не всі люди захочуть із тобою говорити. І це не завжди означає, що вони щось приховують. Людина може боятися розголосу, переживати за власну безпеку, не довіряти журналістам або просто не мати сил знову повертатися до травматичних подій.

Також часто такі ситуації виникають, коли ми намагаємося почути людину, яку інші герої звинувачують у певних діях.

Дуже показовий приклад — розслідування "120 жертв сталкера". До нас потрапили історії жінок, які розповідали про переслідування, погрози, психологічний тиск, втручання в особисте життя. Згодом з'ясувалося, що десятки жінок описують дуже схожі обставини й пов'язують їх з одним чоловіком.

Ми вирішили зв'язатися з ним. Його звати Віктор. Нам було важливо почути його версію, зрозуміти, як він пояснює звинувачення понад 120 жінок. Ми неодноразово телефонували. Він відповідав на дзвінки, слухав запитання, але мовчав. Згодом опублікував власну заяву в соціальних мережах.

Звісно, відмова відповідати журналістам сама собою не доводить провини. Але для нас було принципово важливо показати, що ми намагалися почути й іншу сторону. У цьому ж розслідуванні був іще один важливий момент. Ми не просто записали свідчення жінок. Під час спілкування обговорювали можливість їхнього об'єднання для юридичного захисту, залучення адвокатів і подальших дій.

Для мене це приклад того, що журналістика може не лише привертати увагу до проблеми, а й допомагати людям перестати почуватися самотніми перед нею.

— Чи доводилося вам співчувати людині, яку підозрювали або засудили за тяжкий злочин? Якщо так, розкажіть детальніше.

— Я вважаю, що журналіст повинен намагатися зрозуміти людину, навіть якщо вона скоїла страшний злочин. Але, наголошую, зрозуміти — не означає виправдати.

В нашому проєкті є, наприклад, історія, яка змушує дуже непросто подивитися на це запитання. Наш випуск "По той бік підлітка".У Києві 16-річний хлопець убив своїх батьків і восьмирічного брата. Страшний злочин, який важко навіть уявити.

Але під час роботи над розслідуванням ми зустрілися з його бабусею Наталією Микитюк. Вона втратила доньку, зятя та молодшого онука. А старший онук опинився за ґратами за вбивство власної родини.

І ось ця жінка збирає для нього посилку. Складає теплі шкарпетки, чай, речі, які він просив. Чекає на його телефонний дзвінок. Мені здається, це одна з найскладніших людських історій, із якими може зіткнутися журналіст.

Тому що перед тобою не просто засуджений за потрійне вбивство. Перед тобою ще й бабуся, яка попри все продовжує любити онука. Ми також поспілкувалися із самим засудженим хлопцем, щоб почути його версію подій і як він сам зазнавав насильства у сім’ї.

Чи означає це, що страшний злочин можна виправдати? Звісно, ні. Але такі історії змушують замислитися над складністю людських почуттів. Над тим, що любов до близької людини іноді існує навіть там, де, здавалося б, залишилися тільки біль і ненависть.

Завдання журналіста — не вирішувати за глядача, кому співчувати. А показати людину та обставини настільки повно, наскільки це можливо.

— Чи бувало, що під час підготовки випуску ви знаходили обставини, які не вкладалися в офіційну версію слідства? Як ви діяли в таких ситуаціях?

— Саме заради таких запитань і існує журналістське розслідування. Ми часто працюємо зі справами, у яких існують різні версії подій, а окремі докази викликають запитання.

Один із прикладів — наш випуск "Таємниця останнього дня". Це історія загибелі 14-річної Вікторії на території недобудови в Києві. На перший погляд, усе могло виглядати як самогубство. Але мати дівчини не вірить в таку версію і звернулася до нашого проєкту з проханням провести власне розслідування.

Ми почали шукати очевидців, відновлювати події останніх хвилин життя Вікторії. І з'ясували, що люди, які перебували поблизу, чули сварку, крики. При цьому свідчення не давали однозначної відповіді на запитання, хто саме був поруч із дівчиною та що сталося безпосередньо перед падінням. Ми не можемо на підставі таких свідчень заявити, що встановили іншу причину смерті. Але й ігнорувати ці обставини було б неправильно.

Схожа професійна дилема виникає, коли ми працюємо зі справами, у яких сторони по-різному оцінюють докази. Наприклад, у розслідуванні вбивства Ірини Фаріон ми обговорювали з юристами доказову базу, аргументи обвинувачення та запитання, які ставить захист. Наша позиція проста: професійний журналіст не повинен ставати ні прокурором, ні адвокатом чи піддаватися суспільному тиску.

Ми повинні перевіряти факти, ставити запитання і чітко відокремлювати встановлені обставини від версій.

— Чи є розслідування, яке ви досі хотіли б продовжити, тому що головні запитання так і залишилися без відповідей?

— Звичайно, такі історії є. І я б насамперед назвав справи, у яких родини загиблих досі шукають відповіді.

Наприклад, це справа загибелі п'ятирічного Кирила Тлявова, яка ще у 2019 році потрясла всю Україну. Ми приїхали на місце трагедії, відтворювали обставини, зустрічалися з його бабусею. Минуло багато років, а судовий процес продовжувався і сьогодні. Для родини це означає, що вони знову і знову змушені переживати найстрашніший день свого життя.

Або історія "За крок до падіння", де ми говоримо про ймовірний булінг і трагедію підлітка, яка змусила його стрибнути з багатоповерхівки.

Мені хотілося б повернутися до таких історій не заради нового драматичного сюжету, а щоб поставити дуже конкретні запитання. Чи встановлено всі обставини? Чи отримала родина відповіді? Чи понесли відповідальність винні? Чи зробила система висновки?

Адже розслідування для журналіста може завершитися виходом програми. А для людей, про яких ми розповідаємо, історія триває. І я думаю, що наша відповідальність перед героями не обмежується датою прем'єри на SWEET.TV.

— Що, на вашу думку, глядач має винести з випуску, окрім знання про конкретну справу? Чи прагнете ви, щоб ці історії допомагали людям уважніше ставитися до власної безпеки та до того, що відбувається поруч?

— Для мене це одна з найважливіших цілей проєкту. Я не хочу, щоб глядач після випуску просто сказав: "Який жах!" — і забув побачене.

Ось ми розповідаємо історію "120 жертв сталкера". Жінки говорять про переслідування, цифровий контроль, погрози, використання штучного інтелекту для створення дипфейків. Це вже не лише історія конкретної справи. Це привід для суспільства поговорити про цифрову безпеку, особисті кордони, про те, чому потерпілі часто бояться звертатися по допомогу.

Або "Дорослі уроки англійської". Колишні учениці мовної школи в Хмельницькому розповідають про обставини домагань, які, за їхніми словами, вони пережили в підлітковому віці. Для батьків це дуже серйозний сигнал: потрібно не просто цікавитися оцінками дитини, а знати, з ким вона спілкується, чи почувається в безпеці, чи може довірити вам складну історію.

А в справі "Заручниці батька" ми бачимо, до чого може призвести багаторічна ізоляція людини від світу. І виникає запитання: чи достатньо ми уважні до того, що відбувається поруч з нами?

Мені хочеться, щоб наші випуски допомагали людям розпізнавати небезпеку раніше, ніж станеться трагедія. Щоб після перегляду людина не залишалася наодинці з відчуттям страху чи безсилля. Вона має розуміти: навіть якщо ми не можемо змінити минуле, ми можемо вплинути на майбутнє, зробити висновки, бути уважнішими до близьких і не залишати людину без підтримки, коли вона її потребує.

— Яку розмову ви разом зі SWEET.TV хочете розпочати в суспільстві через цей проєкт? Про що нам варто говорити частіше, навіть якщо це складно й незручно?

— Мені здається, що найважливіша розмова, яку ми можемо розпочати, — це розмова про відповідальність. Не лише юридичну, а й людську, суспільну. Про те, наскільки багато залежить від наших рішень, реакцій і готовності не відвертатися від проблеми, яка безпосередньо нас не стосується.

Ми маємо частіше говорити про насильство, зокрема домашнє, про злочини проти дітей, про байдужість, яка іноді дозволяє трагедії тривати роками. Про те, чому потерпілі бояться говорити, чому суспільство часом швидше звинувачує жертву, ніж намагається зрозуміти, що з нею сталося. І про те, чому люди, які потребують захисту, не завжди можуть його отримати.

Є й інша важлива тема — довіра до правосуддя та інституцій. Суспільство має право ставити запитання, вимагати пояснень, прозорості. Але водночас ми повинні навчитися відрізняти обґрунтовану критику від бездоказових звинувачень, а перевірені факти — від чуток і маніпуляцій.

Я хотів би, щоб "Розслідування з Андрієм Данілевичем" на SWEET.TV стали майданчиком для такої розмови. Не для того, щоб розділяти людей на тих, хто все знає, і тих, хто нічого не розуміє, а щоб разом шукати відповіді на складні запитання.

Ми не завжди можемо змінити систему одним матеріалом. Але можемо зробити проблему видимою, дати голос тим, кого не чули, і допомогти суспільству перестати сприймати певні трагедії як щось буденне. Іноді саме з цього починаються позитивні зміни у державі. Подивіться наші історії про ДТП на дорогах – "6 рокових секунд", "Фатальна швидкість" — як ми, як суспільство і держава, повинні реагувати на жахливу смертність на дорогах? Або історія "Голосіївського стрілка", яка актуалізує низку критичних питань щодо легального обігу та контролю зброї. І таких важливих суспільних питань багато.

— Як робота над "Розслідуваннями з Андрієм Данілевичем" змінила вас особисто? Чи є щось, чого ви більше ніколи не робите або на що тепер дивитеся зовсім інакше?

— Робота над проєктом навчила мене ще більше цінувати прості речі: довіру, близьких людей, безпеку, можливість повернутися додому й обійняти рідних. Я також навчився не поспішати з висновками. За зовнішнім благополуччям іноді приховуються страшні трагедії, а за мовчанням людини — роки страху, болю чи переконання, що їй ніхто не допоможе.

І, звісно, я хочу подякувати своїй команді і команді SWEET.TV, без яких наші суспільно важливі розслідування не були б можливими. У нас невеликий проєкт, але нам вже довіряють тисячі людей, і ті, хто потребує допомоги, і ті, хто ухвалює рішення. Декілька передач-розслідувань були зняті безпосередньо після звернень наших постійних глядачів. Для мене це надзвичайно важливо, коли є такий зворотний зв'язок і ми можемо допомагати людям бути почутими.