Чикатило наш? Український слід найкривавішого маніяка в СРСР

35 років тому, увечері 20 листопада 1990 року на руках плюгавого вигляду чоловіка середніх років, в окулярах, поганому радянському костюмі та пальті, заклацнулися кайданки. У той момент він виходив із кафе в Новочеркаську, в руках ніс авоську з трилітровою банкою, на дні якої хлюпалося пиво. Пиво він купив, щоб пригостити підлітків, яких уже намітив своїми наступними жертвами. За словами оперативників, затриманий навіть не був здивований. Ніби він давно чекав на це.

У матеріалах справи було зафіксовано: Чикатило Андрій Романович, 1936 року народження — уродженець села Яблучне Сумської області УРСР. Усе дитинство він провів в українському селі. На нашій землі скоїв кілька кривавих убивств із довгого списку своїх злодіянь. "Телеграф" з’ясував: це не єдине, що пов’язує з Україною найкривавішого маніяка в СРСР.

Брата маніяка з’їли у дитинстві?

На слідстві Чикатило намагався виправдати свої злочини травмою, пережитою в дитинстві. Мовляв, під час Голодомору 1933 року односельці вбили та з’їли його молодшого брата. Але ця історія виявилася вигадкою: ніякого брата не було, зате душероздираючу "деталь" із задоволенням рознесли по всьому Союзу ласі до сенсацій бульварні журналісти. Завдяки таким історіям "жовта" преса часів пізнього СРСР розходилася, як гарячі пиріжки. Наприклад, із репортажем про полювання в московському метро на гігантських щурів-мутантів.

Насправді жахлива правда полягала в тому, що Чикатило діяв не лише на території Ростовської області (за що в ЗМІ його прозвали "ростовським маніяком"), а й у наших степах також. Так, він зізнався у двох убивствах, скоєних в Іловайську й Запоріжжі.

Кривавий слід в Україні

У вироку Ростовського обласного суду вбивство Вані Біловецького 29 липня 1987 року в Запоріжжі значилося як 35-й епізод. Чикатило спеціально приїхав до міста "в пошуках чергової жертви". Нишпорячи околицями, помітив на вулиці Чарівна хлопчика, заговорив із ним, а потім завів у лісосмугу й задушив.

38-м за рахунком епізодом у матеріалах справи стало вбивство дев’ятирічного Льоші Воронька, скоєне 14 травня 1988 року на станції Іловайськ Донецької залізниці. Як зазначено у вироку, Чикатило повертався з відрядження до міста Артем Донецької області й спеціально зійшов із поїзда в Іловайську. У портфелі маніяк завжди носив із собою мотузку, молоток і ніж. На станції Чикатило зустрів хлопчика й так само завів його в лісосмугу.

Хоча сам маніяк зізнався в цих двох злочинах, слідству не вдалося зібрати достатньо доказів, щоб підтвердити причетність Чикатила. Питання: чи скоював він на українській землі інші злочини?

Слідчі джерела сходяться на тому, що в вісімдесяті роки Чикатило регулярно їздив до Донецької області й Запоріжжя — спочатку "по продукти", як і більшість радянських громадян, а потім уже цілеспрямовано в пошуках жертв. Так, є опосередковані збіги за часом скоєння злочинів і так званим "почерком" убивці. Але офіційно до справи Чикатила їх не було підшито.

Родина Чикатила сховалась у Харкові

Зате з Україною тісно пов’язані подальші долі членів родини маніяка. Після арешту Чикатила життя його рідних у Новочеркаську стало нестерпним: їх звільняли з роботи, удома сусіди діставали звинуваченнями. У підсумку квартиру в Новочеркаську довелося продати, і дружина Феодосія з сином Юрієм переїхали до Харкова, де багато років жила старша донька Людмила, яка вийшла заміж за військового. На момент арешту батька жінці було 27 років. У спробі відмовитися від минулого Феодосія Чикатило офіційно повернула собі дівоче прізвище Одначова, а молодший син згодом візьме прізвище дружини й стане Юрієм Мірошниченком.

Життя вдови маніяка (а Чикатила розстріляли в лютому 1994-го) на новому місці не було легким: шкільній учительці довелося займатися дрібною торгівлею на місцевому ринку. З часом жінці вдалося "розчинитися" серед людей: її подальша доля невідома, і ніхто, окрім членів родини, не знає, коли вона померла й де похована. Людмила також змінила прізвище й відмовляється спілкуватися з журналістами.

Яблуко від яблуні

А от Юрій Мірошниченко став доволі відомою персоною. Ще до арешту батька він отримав умовний строк за напад на торговців на легендарному ростовському ринку Темерник — одному з найкримінальніших базарів півдня Росії, у яких разом зі спільниками відібрав партію підроблених годинників. Згодом знайшов себе в рекеті: як пишуть ЗМІ, чоловік намагався залякувати підприємців, представляючись "сином того самого Чикатила". Як доказ навіть показував свідоцтво про народження.

Пізніше його засудили вже на реальний строк — 7 років за розбійні напади, вимагання, викрадення заручника й спробу зґвалтування. Загалом за ґратами Юрій Мірошниченко провів із півтора десятка років. За останніми даними, він і далі живе в Харкові й активно намагається уникати призову до ЗСУ. При цьому чоловік примудрився стати ідеологічною зброєю в руках російських пропагандистів, які стверджують, що син маніяка став "українським націоналістом" і "вбиває на фронті російських солдатів".

До речі, про "подвиги" його татка італійські кінематографісти зняли 2004 року трилер під назвою "Евіленко" (хоча дотепніше було б перекласти як "Зленко"), де роль Чикатила виконав славетний Малкольм Макдавелл. Фільм знімали на київських вулицях, у нещодавно реконструйованій будівлі Центрального вокзалу, в музеї історії Другої світової війни з монументом "Батьківщина-мати" та інших впізнаваних локаціях української столиці.

Раніше "Телеграф" розповідав історію замаху на генерала Де Голля.