"У Харкові на мене полювала ДРГ. Я отримав п’ять куль і пам’ятаю, як болісно помирав", - оперний співак і волонтер Сергій Іванчук

29-річний полтавець, який потрапив до списку Forbes, вже сім місяців відновлюється після складних поранень

Як 29-річному українцю без мільйонних статків потрапити до списку "Форбс"?

— Все дуже просто: його має розстріляти ДРГ, — жартує полтавець Сергій Іванчук, який ось уже сім місяців відновлюється від складних поранень. Зітхає і з жалем додає: — У мене троє знайомих так загинуло.

"Устиг евакуювати близько сотні людей"

Під час війни волонтери були і залишаються під прицілом диверсійно-розвідувальних груп, бо це свідомі патріоти, роль яких у перемозі над ворогом надзвичайно важлива. Вони, не чекаючи винагороди, моментально включаються у допомогу державі, армії чи конкретним людям, які потрапили у складну ситуацію у зв’язку з бойовими діями.

Оперний співак і бізнесмен, Сергій Іванчук взявся возити на своїх капітально відреставрованих стареньких "Жигулях" гуманітарні вантажі до Харкова й Охтирки, які на початку широкомасштабної війни опинилися відрізаними від продовольчого, медичного, технічного постачання. Туди доставляв харчові продукти, засоби гігієни, ліки, пальне, а назад евакуював тих, хто хотів вибратися у безпечні місця.

— Уже 25 лютого ми з товаришами робили коктейлі Молотова. На початку березня запустили також виробництво буржуйок для блокпостів, — розповідає Сергій. — Паралельно я возив гуманітарну допомогу в Харків. Спочатку її передавали полтавці для своїх родичів та знайомих, і щодня обсяги зростали. У великому місті не було ні води, ні світла, ні тепла, ні газу, тому назад віз тих, хто просив їх урятувати. Було таке, що вивозив людей, а через 2-3 дні у їхній будинок влучав снаряд. Іноді в машину набивалося п’ятеро-шестеро, та ще й кілька домашніх тварин. Загалом устиг евакуювати близько сотні осіб.

— Ти ж міг сам потрапити під обстріл. Хіба не боявся?

— Дедалі в Харків їздило все менше й менше волонтерів, бо це дійсно був великий ризик. А я помічав, що прориваюся все далі й далі, практично до російського кордону. Певно, тому, що у мене немає дружини, дітей, і я несу відповідальність лише за себе. Звісно, думав про найгірший сценарій. Але мені здавалося тоді, що на війні помирати легко. Один постріл, один уламок снаряду — і все, ти не мучишся.

Уявлення молодого чоловіка про смерть на війні виявилося хибним. Він отримав п’ять куль, дві з яких могли бути смертельними, але залишився живим. Йому зробили 12 операцій під загальним наркозом і разів десять товстим шприцом пробивали легені, щоб вибрати кров, яка там збиралася. Він втратив фалангу мізинця на лівій руці, а за підмізинний палець досі борються лікарі. Для професійного бандуриста-шульги це, вважай, крах. Він боявся, що назавжди втратить голос, бо деякий час міг говорити лише пошепки. І йому було дуже боляче.

— Пам’ятаю, як помирав… Правду кажуть, що в такі моменти перед очима пролітає все життя. Усі помилки вискочили — мільйон в одну секунду. Вони проносилися, як у кінофільмі. Мені було шкода помирати молодим. І так фігово було від цього! Тепер, пройшовши через усі кола пекла, знаю, що в мене є більше, ніж мало бути. Адже мала бути смерть.

…До 10 березня Сергій Іванчук був уже настільки виснажений складними поїздками, що думав про короткий відпочинок. Спати, пригадує, доводилося по дві-три години. Адже після кожної поїздки треба було зібрати передачі на наступний день, все узгодити, розписати маршрут, що в принципі давалося важко, ніхто не знав, де бомбануть рашисти і скільки часу доведеться простояти на блокпостах.

"Серьожо, ікони впали, нікуди не їдь!" — просила мама

На той день у Сергія була запланована евакуація приватної клініки з Харкова. Але напередодні він перепросив у власників за відстрочку евакуації, бо вже не мав ніяких сил. Аж раптом задзвонив телефон. "Дуже треба підвезти пальне для волонтерів, літрів 300—400", — попросив Сергія один знайомий.

— Щоб харківські волонтери могли розвозили гуманітарку по гарячих точках, їм треба було заправляти машини. І якби я тоді не відгукнувся на прохання, дуже багато людей лишились би без гуманітарної допомоги, і це був би капець, — пояснює мій співрозмовник. — Тут велику роль зіграло те, що ми з друзями робили коктейлі Молотова і нам привозили багато каністр. Знайти пусту тару для бензину стало проблемою буквально на третій день війни. Мені ж щодня треба було заповнити півтора–два десятка 20-літрових каністр. А тоді, пам’ятаєте, дозволялось вливати лише 20 літрів у бак? Ну, на одній заправці для мене як волонтера зробили виняток. Я до війни мав власне агентство з просування у соцмережах, тому мав накопичення, і це мене дуже виручало. До того ж у той час народ активно скидався грошима на благодійність. Були волонтери, які збирали їжу за свої гроші, які за свої гроші купували пальне, були, які все це возили, як я. Я готовий був усе віддати — гроші, машину, всього себе — аби лише не опинитися під росією.

"Серьожо, ікони впали, нікуди не їдь!" — застерігала мама сина напередодні тієї фатальної поїздки.

Син пообіцяв їй залишитися вдома, але тут той дзвінок з проханням підвезти пального. Окрім того, до Полтави з Франції доставили гуманітарну допомогу, і він уже завантажив нею цілий причіп, щоб передати харківським медикам.

Проблеми у Сергія почалися з самого ранку. Всесвіт посилав йому сигнали про небезпеку, однак він їх ігнорував.

— Починаю заводити машину — вона не заводиться, бо за ніч через пробиту трубку бензобака витекло пальне. Поки я "терзав" мотор, сів акумулятор і його довелося ставити на зарядку, — продовжує Іванчук. — Потім телефоную товаришу, який мав підвезти кілька передач, а в нього теж не заводиться машина. Коротше, виїхав з Полтави на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Розвантаживши гуманітарку з Франції в 17-й лікарні, залишив причіп біля приватної клініки, яку мав евакуювати, для завантаження, а сам поїхав далі роздавати передачі. При цьому попросив одну знайому скласти оптимальний маршрут, бо вперше не справлявся з цим. А вона протупила й назвала не ту адресу, із-за чого я накинув величезний крюк по Харкову.

Ще того дня гугл-карти чомусь прокладали Сергієві маршрути якимись провулками, а не головними вулицями. Маршрут виходив наче й коротшим, але дуже складним і по часу довшим. Було ясно, що до початку комендантської години, як зазвичай, він з міста не виїде.

— Взявши двох попутників — хлопчика і глуху дівчинку, родичі яких заздалегідь замовили мені їхню евакуацію до Полтави, я повернувся до приватної клініки, — переводить подих Сергій. — Причіп був максимально завантажений медичним обладнанням, і ми з пасажирами та двома котами готові були відправитися в дорогу. Але я не встиг доставити ліки бабусі, яка живе на околиці Харкова. Тому поїхали спочатку до неї. А вже на зворотному шляху — буквально через 500 метрів від її будинку — в нас почали стріляти з автомата Калашникова. Хоча спочатку здавалося, по нас працює дрібнокаліберна артилерія. На вулицях темно й пусто, поряд жодного блокпоста, де нам могли б допомогти… Я нічого не бачу перед собою… Було дуже страшно. Думав, кінець.

У салоні всі замовкли. Ярослав, чоловік Вікторії, власниці клініки, сказав лише, що треба їхати до блокпосту на трасі. А як ми могли його там знайти? Гугл-карта рекомендувала звернути наліво. І це нас урятувало від моментального розстрілу, бо там стояли гаражі, які прикривали автівку з боків. Завантажений причіп був нашим надійним "бронежилетом" — медичне металеве обладнання затримувало випущені по нас кулі ззаду. Згодом я дивувався: гугл-мепс мав би вказати на трасу, що проходила буквально в 30 метрах, а він "сховав" нас між гаражами, які довгими рядами стояли паралельно трасі.

Але гаражі закінчилися, а переслідування волонтерської автівки тривало. Якоїсь миті вона стала дуже вразливою. Зловмисники хотіли її зупинити, тому цілились по колесах. Три з них спустили одне за одним. Водій тиснув на газ до упору, але більше ніж 30-35 км на годину машина не їхала. А в неї цілеспрямовано стріляли з лівого, водійського боку.

— Ми всі понагиналися, кулі пролітали на рівні голови, — згадує пережите страхіття Сергій. – Мене перестали слухатись прострелені ноги. Добре, що машина стара, і в ній є підсос. Я витягнув його на себе, і так ми поволі їхали далі. Інша куля відбила мені пальці на руці, з них хлинула кров. Кров струменіла також по обличчю — в ньому застрягли уламки заліза. Відчуття, наче тебе ударило струмом, ти обпікся і тебе покусав рій ос одночасно. Коли ж куля прошила ще й спину, мені здалося, я перетворився на фарш. Розумів, що мене не врятують, бо хто це зробить на околиці Харкова? А якщо врятують, то буду інвалідом. Я прощався з життям, молився і розмовляв з Богом. Але навіть у тому стані думав про те, що маю довезти своїх пасажирів до блокпоста.

"Стан критичний, шанси мінімальні. Готуйтесь…"

У Сергія багато ангелів-охоронців. Вони не дали йому зустрітися зі смертю. Після пострілу в спину він міг би померти буквально після кількох вдихів-видихів, бо куля пробила легені. Померти йому не дала Вікторія, закривши рану рукою.

Розстріляні "Жигулі" волонтера, які ледве рухалися, зупинилися, врізавшись… у блокпост на трасі, що веде в екопарк Фельдмана. І це теж зіграло визначальну роль у долі Сергія Іванчука. Військові швидко перемотали його рани скотчем і буквально за шість з половиною хвилин довезли в кузові вантажівки до 4-ї лікарні.

Ще одного ангела-охоронця Сергія звати Гіві. Харківський лікар-волонтер, грузин за національністю, якраз доставив у 4-ту лікарню половину медикаментів з тієї самої французької гуманітарки, яку Іванчук розвантажив у 17-й. Тож медики мали чим рятувати тяжко пораненого.

Сергій втратив багато крові, із-за чого в нього розвинувся геморагічний шок ІІІ ступня. Четвертий ступінь — це вже клінічна смерть. Окрім легень, у нього були прострелені печінка й діафрагма. Фаланги мізинця не було, а підмізинний палець, прострелений у суглобі, тримався на шкірці. У середній потрапила шрапнель.

"Шанси мінімальні, стан критичний. Готуйтесь…" Слова медсестри, сказані пошепки його мамі в реанімації, дуже неприємно вразили Сергія. Але він нічого не міг заперечити, бо в нього в горлі стояло дві трубки і одна в носі. Просто молодий чоловік був упевнений, що виживе, але сказати вголос про це не міг. Але найперше, що він спитав у мами, написавши запитання на папірці: "Чи є жертви?" Почувши, що немає, заспокоївся.

— Бо я ж людей рятував. І це диво, що лише одній людині куля подряпала ногу. Машина була вся дірява. А в салоні дві каністри з бензином стояли. Баки з паливом були продірявлені. Все могло вибухнути будь-якої миті. Це просто диво, що так обійшлося, — на емоціях говорить Сергій.

Коли відмінили морфій, стало неймовірно боляче. Буквально зшитого по шматочках тяжкого пацієнта змушували підійматися й розходжуватися, щоб усередині не було спайок. А він не міг навіть стояти на покалічених ногах. Коли вставав, з численних дренажів лилася кров. Температура одразу ж підіймалася до 40 градусів й починалися галюцинації.

Процес реабілітації ішов з перемінним успіхом. 16 днів реанімації, потім півтора місяця в хірургії Полтавської обласної лікарні, де зробили ще кілька операцій. На жаль, вони не принесли очікуваного покращення.

— Тоді мене врятував професор Олександр Борисович Кутовий, один з кращих лікарів-хірургів світу, який працює у 16-й лікарні Дніпра. Мене на нього вивели колеги-музиканти, за що їм моя особлива вдячність, — каже Сергій. — У Дніпрі мені зробили ще три операції. Мої легені, печінка, жовчний міхур нарешті були стабілізовані. І травматологи у цій лікарні класні. За деякий час я вперше за багато місяців зміг сходити у найближчий до клініки магазин. Це була ще та пригода! Поки перейшов через дорогу, з мене три поти зійшло. Стою на касі весь мокрий і думаю, як же назад повернутися. Пізніше кілька разів викликав таксі у лікарняний парк, де прогулювався, бо повернутися в корпус уже не мав сил.

Перший раз заспівав ще в реанімації

Наразі Сергій Іванчук продовжує реабілітацію в госпіталі "Бундесвер", що в німецькому місті Ульм (земля Баден-Вюртемберг неподалік Баварії), де йому намагаються відновити функціональність пальців на руці.

— Спочатку мені відмовили в безплатній реабілітації за кордоном, бо мій випадок не відповідав повною мірою умовам програми гуманітарної міжнародної організації "Лікарі без кордонів", — продовжує Сергій. — Але травматолог з 16-ї лікарні зумів когось там переконати в тому, що я унікальний пацієнт, бо я бандурист-шульга і ліва рука для мене дуже важлива з точки зору подальшої професійної діяльності. Тепер очікую на чергову операцію. На жаль, процес реабілітації у Німеччині займає дуже багато часу, просто тут медична система працює по-іншому, ніж у нас. Наприклад, щоб потрапити на повторний прийом до лікаря, мені довелося чекати два місяці.

Хоча Сергій Іванчук ніколи не сидить, склавши руки. Він продовжує волонтерити.

Надивившись, в яких умовах лікуються поранені військові в 16-й дніпровській лікарні, організував благодійників, і вони закупили туди матраци, холодильники, медпрепарати, системи, крісла для відпочинку, бо там не було де присісти в коридорах… Частину грошей, якими йому допомагали інші на лікування, Сергій віддав на придбання цих товарів.

Перебуваючи в Ульмі, допомагає колишньому директору одного підприємства з України зібрати кошти, щоб закупити на них генератори для бомбосховищ у Києві.

Як співак з чудовим баритоном намагається брати участь в усіх антиросійських мітингах.

— Вперше після поранення я заспівав для журналістів, які знімали про мене сюжет, ще в реанімації у Харкові. Куплет зі знаменитої італійської пісні "Белла чао", яка набула популярності під час Другої світової війни, — усміхається Сергій. — Потім, правда, температура піднялась і кров пішла з трубок та швів. А сила голосу повернулася місяців за чотири після поранення. Це було вже в Німеччині. Коли мене виписували з тутешньої лікарні, то я дав невеликий концерт для лікарів. Мені акомпанувала на фортепіано моя давня подруга Антуанетта Міщенко — відома піаністка з часів Майдану. Спеціально приїздила. Зауважу, гра їй дається важко, бо взимку на Майдані застудила пальці, тепер страждає від артриту.

Намагаюсь щодня співати. Ось недавно взяв участь в онлайн-концерті до Міжнародного дня медичного працівника.

Поки що Сергій живе на соціалку, стоїть на обліку у центрі зайнятості, який орендує йому житло, і підшукує роботу.

У майбутньому він бачить себе, скоріш за все, директором мініопери у Полтаві. Щоправда, це буде не швидко, бо згорілий кінотеатр імені Котляревського, де планують її розмістити, ось уже майже три роки стоїть руїною. Якщо так станеться, Іванчук хоче відійти від державного фінансування цього культурного закладу. За прикладом європейських країн і США. Тут, каже, роботи дуже багато. Бо, щоб оперний театр став самоокупним, треба ставити дуже цікаві постановки, і сам культурний фон у Полтаві необхідно змінювати.

Іванчуку є з чим порівнювати. Другу спеціальну освіту він здобув в італійській Accademia D`Arte Lirica Osimo. Останні 5 років жив на дві країни: працював в Італії, де займався оперним вокалом і готувався укласти контракт з одним із європейських оперних театрів. Незадовго до повномасштабної війни якраз навідався додому. І з головою поринув у волонтерство. До речі, це для нього не нове — він ще з 2014 року заробляв кошти на ЗСУ своїм співом.

"До війни пережив серйозну депресію, і це мене врятувало"

За такими молодими людьми, як Сергій Іванчук, майбутнє нашої країни. За версією спеціального воєнного випуску видання Forbes Україна, яке нещодавно опублікувало вже третій список з тридцяти громадян України віком до 30 років ("30 до 30"), до якого ввійшов і Сергій, саме вони захищають нас сьогодні й будуватимуть нову Україну після перемоги. Саме вони — вірогідні творці нової української економіки, освіти, культури, архітектури тощо.

Запитую Сергія, як відбувається відбір кандидатів до списку Forbes.

— За попереднім поданням, на основі інтерв’ю. Претендентів було багато, але так сталось, що відібрали мене. Пам’ятаю, був якийсь депресивний день, я погано почувався, а тут знайомий зі Львова скинув інформацію, що моє прізвище опублікував "Форбс", потім ще один друг привітав. Звісно, було дуже приємно.

Зізнаюсь, до війни я пережив серйозну депресію. Почався ковід, усі театри закрились, я залишився без сцени. Начебто й добре заробляв, але нічого, на відміну від друзів, не придбав — ні джипа, ні квартири. "Мені скоро 30, а я ніхто" — ця думка мене постійно мучила. Та ще восени минулого року підчепив коронавірус. Він дуже сильно вдарив по нервовій системі. У мене почалася тяжка післяковідна депресія. Я приймав сильні антидепресанти. І, знаєте, це, напевне, мене врятувало. Бо на той момент, коли потрапив у реанімацію, моя нервова система була майже повністю здорова, і в мене був великий запас міцності. Біля мене в реанімації помирала купа людей з набагато легшими пораненнями…

Тепер ті з моїх знайомих мільярдерів, які роками марять потрапити у список найбагатших за версією "Форбс", заздрять моїй популярності. Бо її не купиш, на відміну від крутої тачки чи квартири.

— Чи змінилося твоє життя після всього пережитого?

— Так, змінилося. У мене зріс рівень відповідальності. Я тепер обережніший у соцмережах. Точно знаю, що диверсійно-розвідувальна група, яка полювала на мене і на товар, який я перевозив, дізналася про мене саме з Інстаграму, де я, як і більшість волонтерів, давав оголошення. Стріляли ж чітко в мене. Десять куль випустили з АК!

Раніше я був сконцентрований на досягненні матеріальних благ, на кар’єрі. А зараз просто намагаюсь насолоджуватись кожним днем. Отримую задоволення від прогулянок, їжі, зустрічей з друзями, навіть від прибирання у квартирі.

Моя історія, як виявилось, багатьох мотивує не здаватися за найважчих обставин. Вона ж надихнула художницю Машу Фою написати картину "Ніч розстрілу". Для мене це не очікувано й дуже приємно.

Фото надані Сергієм Іванчуком