Половина 14-поверхівки зникла, а кіоск залетів на дерево: спогади жінки, що вижила в Маріуполі

Поки українських захисників евакуюють з "Азовсталі", люди, яким довелося пережити російські бомбардування та окупацію Маріуполя, розповідають свої історії. Одна з них – Ірина Страмоусова.

У промислове портове місто на березі Азовського моря жінка приїхала за кілька днів до війни. Мати її чоловіка злягла з коронавірусною пневмонією і їй була потрібна допомога. Жінка була з чоловіком та 10-річним сином.

Для Ірини військове потрясіння стало не першим — ще на початку війни, 2014 року вона поїхала з Донбасу. Вторгнення росії в лютому застало її з літньою хворою жінкою на руках — вони не змогли евакуюватися з Маріуполя в перші дні.

На своїй сторінці у соцмережі жінка ділиться спогадами про тижні, проведені в обложеному, а після окупованому місті. ВПС також поспілкувалися із нею.

Загиблі у Маріуполі

Ірина згадує, що місцеві жителі спочатку намагалися навіть розгрібати завали самостійно. Вона згадує чоловіка з проукраїнською позицією Василя, який "приносив із собою свободу, овочі, воду та оповідання". Він не тільки казав звідки стріляють, а й розповів, як викопав з-під зруйнованого будинку трьох жінок, а п’ятирічного малюка врятувати не вдалося.

Загиблих від російського обстрілу не ховали — вони так і лежали на вулицях. Будь-які приблизні цифри потрібно множити на будь-яку цифру більше за одиницю, пише Ірина. Їх ніхто не рахував, не ховав, навіть не збирали документи. Люди просто оминали їх. Навіть на російському блокпосту, який сім’я жінки побачила, коли змогли прорватися із міста, були тіла людей у машині та на землі. Вони там лежали кілька днів. "Ті, хто нас записував, здавались мені мертвішими за мертвих. Це їхня була їхня реальність", — згадує жінка.

"Одна наша сусідка готувала борщ за будь-яких обставин. І їй пощастило. Дядечко із сусіднього під’їзду (убитий, — ред.) так і пролежав із чайником кілька днів. Поки його не поховали біля будинку. Нас розділяли метри. Йому не пощастило", — пише Ірина.

Про авіабомби

Майже три тижні проживши на війні Ірина так і не могла змиритися з реальністю того, що відбувається. Готування на багатті, перебіжками у під’їзді. Сусідню 14-поверхову будівлю розбомбили з літака. Половина будинку зникла, а решта почорніла. Кіоск біля будинку від удару закинуло на дерево. "Після цього, почувши гул літака, ми відразу ховалися. Як у кіно про війну. Про чортову другу світову. У чорно-білому кіно. У чорно-білому березні".

Новина про авіабомбардування Драматичного театру застала Ірину в під’їзді. Тоді російський літак скинув бомбу на місце де ховалися люди з дітьми. Вижили ті, хто ховався під сценою "Сартана, Волноваха, біженці. Загальне бомбосховище. Сиділи на стільцях. Впала величезна люстра. Вони так боялися, що вона впаде. Тисяча людей. Вижили ті, хто був під сценою. Мало, — Ірина додає, — я ніколи не пробачу росіянам Драмтеатру. Ніколи. Частина мене залишилася в цьому обвугленому будинку".

Життя без води, електрики, газу

Вода стала першим благом, яке зникло. Спочатку була в дитячому садку поблизу, потім зливали з труб опалення. На багаттях спеціальним способом робили з технічної води питну. У підвалі почалася кишкова інфекція. Збирали сніг, ходили по воду під обстрілами на джерело. На миття води не витрачали — жінка вперше змогла вимитися лише під час евакуації у Бердянську.

Коли зник газ, 10-річний син Ірини став допомагати з багаттями. Чоловіки в один із днів затишшя змогли зрубати суху тополю на подвір’ї, яке дав паливо багатьом. На заготівлю дров вийшли всі: "бабусі почали збирати гілки та гілочки. Руками, граблями. Начебто вони знову стали маленькими дівчатками в 1944, так природно. З цією ж енергією". Тоді хлопчик почав ходити допомагати підтримувати вогонь у вогнищах і з ним ділилися тією їжею, яка була.

Вижили на запасах круп та консервації, сусіди мали консерви — на кілька квартир готували велику каструлю супу.

Люди у Маріуполі

Багато Ірина пише про тих людей, з якими її звела війна. Про Василя, про тітоньку Раю, яка живе навпроти. Літні жінки не стали йти у підвали з холодних квартир без опалення. Вони залишилися у тамбурах квартир. У тамбурі Ірини їх було п’ятеро — чотири бабусі та дідусь. Вони трималися – співали пісні, згадували молодість. Вони сиділи на вході до квартири, куди Ірина пробігала до туалету. Закутані жінки спали спершись на плечі одна одну.

Ірині вдалося виїхати після початку окупації міста — у їхній машині зберігся бензин. З Маріуполя через Бердянськ та Запоріжжя вона поїхала із сином за кордон. Її чоловік став у лави захисників України.

Маріуполь був квітучим містом на півмільйона жителів до вторгнення російських загарбників. У ньому знайшли після початку війни притулок багато родин з окупованого Донецька.

Як писав "Телеграф", останнім оплотом боротьби українських військових став завод "Азовсталь". Наразі захисників звідти евакуюють поки що на окуповану територію. Передбачається, що їх обміняють як військовополонених або передадуть третій стороні.